Таэмниця двох океанив   ::   Адамов Григорий Борисович

– Ну, дякуй і вдень і вночі Крєпінові за скафандр, – відповів комісар. – В такому скафандрі нічого не страшно.

В їдальню зайшов старший лейтенант Богров – струнка, з широкими плечима людина, його голене обличчя з сірими спокійними очима, щільно стиснутими губами і квадратним підборіддям підкреслювало твердий характер і вперту, наполегливу волю. Білий формений кітель, немов вилитий, сидів на його ставній постаті. Старший лейтенант не поспішаючи пішов у глибину їдальні, здалеку по-дружньому посміхаючись і киваючи Павликові. За ним показалася висока постать капітана Воронцова, командира корабля. Всі встали. Командир жестом дозволив «вільно», і всі шумно сіли на свої місця.

– Як справи, Павлику? – запитав капітан, зупинившись біля хлопчика і поклавши руку на його забинтовану голову. – Ти тепер у нас надовго залишишся, бо ні заходити в порти, ні зустрічатися з суднами ми не можемо. Треба тобі, голубчику, швидше навчитися орієнтуватися під водою по компасу і по радіопеленгах. Доведеться звикати до нашого життя.

Очі у капітана звичайно були трохи прикриті опущеними повіками, і це робило його обличчя суворим та нелюдимим. Але зараз на губах у нього грала посмішка, світлі очі широко розкрилися, і на обличчі не лишалося й сліду суворості.

– Добре, капітане, – зніяковіло і радісно відповів Павлик. – Я буду старатися.

– Не «добре», а «єсть, товаришу командир!» – поправив Марат під загальний сміх.