Я, Милена   ::   Забужко Оксана

а жива душа не длялася з перекуром, — тут Мілена згадала, з моментальним прикрим холодком упокорення, що в поспіху вилетіла з дому зовсім без макіяжу, вуст — і тих не підмалювала — й чомусь знітилася так, наче була в постільній білизні, водночас порадівши, що досі ніхто її не перейняв і можна нишком вислизнути, дременути додому, там підфарбуватись і повернутися назад уже як пристало, з достойним обличчям, щоб, як звичайно, ще знизу, від самого одвірного турнікета з охоронцем увімкнувсь їй назустріч і побіг навзаводи, вогником по бікфордовому шнуру, до ліфта і вгору, вгору, коридорами, петляючи забігами по кабінетах, веселий клекіт привітів та гамірного робочого збурення, — найдивніше, що Мілені тут чомусь не спало на думку найпростіше й найочевидніше рішення, а саме заскочити до гримерок — відсапуючись наторохтіти їм: ох, забігалась, бачте — до повної втрати морди ліца, ану-но зробіть мені, будь-ласочка, бойову індіянську, — ще й потриндіти з ними трошки, викурити цигарочку, приємна така розмагнітка перед роботою, тим більше що дівчата її любили, ревно стежили за її програмою, а одна, сама розвідка, навіть, хвалилася, телефон при тім відключала, аби не перебаранчив ніхто, — а одначе нічого такого в Мілениному опутаному мозкові й близько не засвітало, і стоконилася вона сновидою по коридорах, ніби невидимка, в напрямку чорних сходів: так їй чогось конче наврипилося — втікати чорними, — на ходу зазирала в прочинені двері, сама тримаючи лице в притінку, мов попечене абощо, з одних дверей нагло виваливсь просто в неї, перекосившись на виду, режисер, мурмотнув невідь-чому по-російськи, чи то гикнув: «І-ізвінітє», війнув сірчаним духом паленизни: сірник, здогадалася Мілена, вгледівши, як над ним, утікаючим углиб звуженої перспективи коридора, розмотується сизий кучерявий димок: коли-небудь згорить бідака на роботі, подумалось недоречно й без жалю — бо не лише жалю, а взагалі жодних почуттів якось не було, мов повикручувано призначені на них лампочки, зоставалася сама швидкість переміни кадрів, чи, радше, простування самохідь, від кадру до кадру, крізь блимотливу стрічку, причому спинитися вона ніяк не могла, треба було рухатися далі, а будь-яке почування, це вона пам'ятала чистим розмислом, обов'язково вимагає зупинки й випадання з потоку, тому, якщо котресь випадково й займалося — іскоркою, цяточкою, блішкою такою ворушкою — то зараз же й струшувалося на бігу, виклацувалося саме собою, осипалось, перетліваючи на попілець іще в повітрі, люди й гасали туди-сюди, як комети, в перехресних іскристих розсипах вигоряючих хвостів — за ким рясніший, за ким рідший, чим і підтримувалася в приміщенні постійно підвищена робоча температура, і роками назбирувавсь той тонкий, ледве вгл�