JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 38 из 587Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi вiчi в той бiк. То були свої, вивiдники.
Перший осадив коня бiля отамана.
— Бане! –тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. –Завертай валку.
Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:
— Що стало?
— Вертай вози. Князя нашого вбито!
Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.
— Якого князя?
— Великого князя Данка греки отруїли.
— Хто тобi повiдав се? –недовiрливо перепитав Бан.
— Сам видiв єсмь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв.
Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на своєму вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокидається в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.
Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра.
Перший осадив коня бiля отамана.
— Бане! –тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. –Завертай валку.
Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:
— Що стало?
— Вертай вози. Князя нашого вбито!
Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.
— Якого князя?
— Великого князя Данка греки отруїли.
— Хто тобi повiдав се? –недовiрливо перепитав Бан.
— Сам видiв єсмь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв.
Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на своєму вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокидається в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.
Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра.