Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Тепер найбiльше здавалося новолунгiв, i се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зi своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду чи таки в Гатила.

Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв – i великого, й малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг позбутися набридливої думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про нього.

Княгиня й справдi шептала княжичевi:

— Того мовчуна видиш?

— Виджу.

— Хто то є?

— Вуйко мiй.

— А ти його любиш?

— Нi.

— Пощо?

— Бо сердитий.

— А страхаєшся його?

Шестирiчний опецьок випнув груденята:

— Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!

— Коли не страхаєшся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi…

Малюк завагався. Вихваляння –одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi –зовсiм iнша рiч.

— Таки страхаєшся, –глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув їй з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.

— Ей, –сказав вiн йому.