Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вуста її дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свiдчення її дiвочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Руської, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати?

Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi.

Й коли Богдан урештi пiдiйшов до неї, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi.

Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темної стiни, звiдки почувся таємничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою –й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше.