Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Два можi й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долонi вiдсонця, в той бiк яру, де над Хрещатиком розiп'явся мiст.

Хвиля незрозумiлого розчарування огорнула князя. Вiн повiльно зiйшов з дерев'яного заборола. Кiнський тупiт чувся ближче й ближче, нарештi вершники натягли повiддя. Чiльник сторожi запитально глянув на князя.

— Нарочитий Морятин.

— Я-м i сам видiв, –зло вiдмахнувся молодий князь.

— Молиться вiдчинити.

— Що треба?

— Вельми дуже молиться, –знову сказав чiльник у високому шоломi, один з тих, кого притяг Борислав.

Богдан махнув рукою.

— Вiдчиняй.

У ворота вскочило п'ятеро комонникiв. Нарочитий мiж осадив коня перед самим князем, кинув повiд своєму отроковi й торкнувся рукою землi, бо трава бiля ворiт не росла.

— Чолом тобi, княже.

— Здоров будь. Що привiз менi єси?

— Вiно од Великого князя витичiвського.

— Мiй дiд прислав менi вiно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можiв київських?

Богдан був ущипливий, як нiколи. Напруга останнiх семи днiв жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистiшим, нiж звично. Вiн мовчки взяв шкiряний мiх, який тримав один з отрокiв, ступив до київського князя й розв'язав ремiнний гузир. З мiха пiд ноги Богдановi викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.

— Що се є?

Морятин тихо мовив те саме, що й допiру:

— Вiно вiд Великого князя витичiвського.Тодi нахилився й пiдняв принесене. На довгому чорному чубi-оселедцi висiла засолена людська голова.