Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали:

— Слава! Сла-а-ва!

Почувсь окремий голосисько:

— Слава Гатиловi!

Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало їй на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги.

Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в неї очi. Хор спiвав:

Їде наш князь, ой їде ясний,

Та на конi вороному.

Слава!

А за ним та можi з болярами,

Та всi на бiлих суть.

Слава!

— А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi.

— Гордує, –неприємно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня.