Зло   ::   Баграт Людмила

Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?

– Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.

– Так, мамо. Він такий. Він – моя суть.

– Коли ви приїдете?

– За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?

– Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.

– Я теж. – Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.

Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз – чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї – намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого.