Зло   ::   Баграт Людмила

Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.

–  Яка думка? – прошепотіла я.

–  Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

–  Що? – Я не дихала.

Він спокійно повторив:

–  Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:

–  А ви бачили любов?

–  Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона – це ви. Хто в моїх очах, Марго?

–  Я. – Я раптом захрипла.

–  Це добре. – Він обережно торкнувся моєї руки. – Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.

Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.

–  Але…

– Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. – Ян не зводив з мене уважного погляду.

Боже мій, що я роблю?

–  Гаразд.

–  Ви згодні?

Ні! Ні, Марго! Нізащо!

–  Так. – Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».

– Коли?

–  Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.

–  Тільки книжками?

Я знов усміхнулася. Вкотре вже.