Зло   ::   Баграт Людмила

Поки що…

Ліфчики з шовку, ліфчики з оксамиту, ліфчики з чого хочеш і всіх кольорів, однак такого, як я хотіла, – з чорного мережива, з такимвізерунком, як, бувало, мороз вимальовував на вікнах, – не було. Треба шукати далі. Такі, як у всіх, не для мене.

Я мандрувала торговельними рядами годину, дві. В голові вже паморочилося і виникало підступне бажання послати все під три чорти і поїхати додому без нового ліфчика, але живою. Цієї миті я побачила його – дуже схожий на мою мрію, от тільки темно-синій. Я розгублено перебирала пальцями тонке мереживо, розмірковуючи над ідеєю темно-синьої білизни, і машинально слухала розмову двох продавців: «…кажу, що двадцять восьме червня – вже пізно. І начхати мені на те, хто він такий! Ждатиму тільки до двадцять сьомого. Якщо сьогодні не привезе товар, то я…»

Так, темно-синя білизна – це дуже еротично. Мабуть, куплю. І візерунок – просто шик. А от двадцять сьоме – це ще зарано, бо кур'єр приїде двадцять восьмого червн… Боже!!! Я захолола. У вухах задзвеніло. В горлі пересохло. Я ступила вперед, прямо в натовп, не озираючись. Сяйво, біле сяйво. Ще один крок. Бліді промені на моєму тілі. Хтось штовхнув мене. Біль, біль… хтось щось крикнув. Угода. Біла пустеля. Кур'єр. Який кур'єр?

Різкий поштовх у спину. Боляче. Ще сильніший – у ноги. Я падала. Чиїсь руки підхопили мене. Навколо стояв гомін: «Ідіотка! Божевільна! А чи повилазило?» Я підвела очі. Мене підтримував якийсь хлопець. Обережно так. За плечі. Щось говорив. Я всміхнулася, вибачилася і відійшла до порожнього прилавка. Притулилася до прохолодного заліза.