Зло   ::   Баграт Людмила

– Дякую.

– Нема за що. До речі, я вже знаю розмір Ваших колготок, то, може, дозволите дізнатися і Ваше ім'я? Ні, справді, ми ж уже не чужі один одному.

Я всміхнулася і подала руку:

– Марго.

– Сергій.

Він потиснув мені руку міцно, як бойовому товаришу, але потім не випустив зі своєї, а, навпаки, ще міцніше стиснув і підніс до обличчя. Я подумала, що він збирався її поцілувати і здивувалася, бо хлопець був явно замолодим для таких манер. Та й базар – не зовсім підходяще місце. Однак я помилялася. Він підвів очі – великі, здивовані, уважно подивився на мене, потім знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на ній рукав. Нарешті до мене дійшло! Синці! От чорт!

– Господи, який жах. Та ви ж поранені. Хто це вас так? Вас образили? Вас били?

Оце так ситуація!

– Ні, Сергію, ви неправильно зрозуміли, це…

Він мене, здається, не слухав:

– Та тут місця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до міліції? До лікаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємності?

Я нетерпляче висмикнула свої руки і сховала їх за спиною:

– Ні, Сергію, ні. В мене все гаразд. Це… це зовсім випадково. Я… – Боже, що б його таке збрехати? – Я… була необережною. Я… я… я… вдарилася! Так, упала і вдарилася! От і синці. Не хвилюйтеся за мене, будь ласка. Дякую за допомогу.

Він уважно дивився мені у вічі і мовчав. Я зрозуміла, що він зрозумів, що я брешу. І, думаю, він зрозумів, що й я зрозуміла, що він зрозумів.