Зло   ::   Баграт Людмила

Хто ти? Де ти зараз? Звідки ти до мене приходив?

Я пробурмотіла Сергію щось незрозуміле і, не звертаючи уваги на його запитання й оклики, побігла геть. Я стрілою вилетіла з базару і швидко подалася додому.

Я згадала все – кожну деталь, кожну дрібницю. Все, що робив і говорив він. Все, що робила і говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його тіла. Боже мій, боже мій, що я наробила? Кого я начаклувала собі холодної місячної ночі? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збігаються дата, місце, люди і речі. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте одне знала точно – я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього жити.

До гуртожитку я дісталася за годину – досягнення, яке іншим разом мене б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвічі більше часу. Але яке це тоді мало значення? В ту мить значення втратило все, крім мого сну. Такого живого, такого реального.

Швендяючи кімнатою, я перекладала речі з одного місця на інше: почала готувати суп, поклала продукти на стіл, подивилася, поклала назад у шафу, взяла книжку, погортала сторінки, відклала, сіла на стілець, посиділа, подумала, перебралася на ліжко, полежала, подумала, підвелася, ще походила кімнатою, потім залізла з ногами на підвіконня і сиділа там, замріяно розглядаючи дерева, небо, перехожих.

Сутеніло. Я глянула на годинник.