Зло   ::   Баграт Людмила

Наступної миті Ян простягнув мені квіти, і його низький спокійний голос м'яким поштовхом розірвав тишу:

–  Здрастуй.

Не зводячи з нього очей, я взяла букет і майже пошепки відповіла:

–  Здрастуй… те.

Ян теж перейшов на шепіт:

–  Не треба «те».

Непевним жестом я запросила його у вітальню. Ян зачинив за собою двері і пройшов у кімнату. Я помітила, що його зацікавили картини на стінах.

–  Нічого, якщо я залишу вас наодинці з моїми стінами? Треба поставити квіти у воду.

–  Зовсім нічого, тільки от чому ж «нас»? – Він подивився на мене з такою іронією, що я не витримала і теж усміхнулася:

–  Тому, що ти тут – не сам.

Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?

Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними – тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?

Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, – про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.

Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка.