Зло   ::   Баграт Людмила

Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.

– Марго, обережніше з червоною! Вона – самі шпичаки.

–  Чому? – Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:

–  Тому, що вона – королева.

Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.

–  А інші?

Він зневажливо махнув рукою:

–  О, інші цілком безпечні – жодного шпичака, жодної несподіванки.

–  Це тому, що вони – лише свита?

–  Вгадала. – Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.

–  Яне, навчи мене мові квітів!

–  Не можу.

–  Чому?

–  Ти вже нею розмовляєш.

–  Як це?

–  У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.

–  Бо вона – прекрасна.

–  Ні. Ти – прекрасна.

Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.

На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш.