Мий прадидусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)   ::   Крюс Джеймс

Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чидельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.

"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.

"I те, й те", -- вiдповiв Лi, капiтан джонки.

Така вiдповiдь пояснила Фреддi небагато. Але вiн бiльш-менш зрозумiв її, коли помiтив, що химернi явища зникають iз наближенням джонки до берега. Цьому мандрiвцi дуже радiли, бо для людей, якi опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймнi острови та континенти повиннi бути нерухомими, а то в усьому свiтi не лишиться нiчого твердого. Мiнгер де Вiльдер пожалiв бiдолашних поетiв з вiлли, бо вiн був певен, що весь час видається їм таким, яким вiн щойно видавався мандрiвцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повiтрi лунають звуки мандолiн, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що свiт завжди в русi. I тiльки поети знають це.

"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", -- озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.

Подорож скiнчилась, як кiнчається сон. Нiхто не знав, була це дiйснiсть чи фантазiя. Але на землi мандрiвцям уже не так легко було порозумiтись, як на палубi джонки.