Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Якби вiн знав, як менi хочеться саме прогавити! Та хiба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже вiн справдi не боiться?

Уява малює менi страшнi картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по головi, потiм кидає в рiчку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водоростi обплутують мене i… Менi навiть справдi стало важко дихати. I нащо ми вталапалися в цю справу? Дiйсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тiльки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть нашi тiла. Тодi будуть гучнi похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всi плакатимуть. I Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередоднi. Вiн був такий хороший, такий чемний — допомагав менi витягати воду з криницi. I Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копiйок пезичила. Знала — я б йому п'ятдесят оддала назовсiм. Який буз хлопець!»

Менi стає так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що починає щемiти в горлi.

Але Кукурузо нiчого цього не розумiє. Вiн знову шипить з кущiв:

— Не спи!

I я трагiчно шепчу у вiдповiдь:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти!

Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи стає свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблискує, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiтає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть.

I враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом.

Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi — от-от обiрветься.