Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?

— Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi…

— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.



Роздiл VIII

«Два кольори мої…» «Геть звiдси!» — каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини



Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло… Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.

О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.

Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.

Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городi.