Страница:
415 из 575
— А я сьогоднi вночiна кладовищi був… — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
I тут раптом позаду почув:
— З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кiлька крокiв вiд мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лiзеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
I ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
Вiн уже, мабуть, думає…
Та потрiбна вона менi!
Та триста лєт!
— Та я ж… Я ж хотiв…
— Iди звiдси! — глухо сказав Павлуша.
— Я… я можу пiти… Такi… Але ти… ти… — менi забракло слiв. — Я, може, сьогоднi привида сфотографував… От! Уперше в iсторiї… От! А ти… ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
Я йшов, не помiчаючи дороги.
Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене.
|< Пред. 413 414 415 416 417 След. >|