Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови («Подаруночок вiд нiмцiв…» «Двадцять залiзних…» «Вермахт щедрий…»), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого…

— Нi, нiякi вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!

Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.

Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.

— Завтра приїздять батьки, — зiтхнув вiн. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається… Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. «I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матiр знаєш.

Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.

— Нiчого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.

— До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!

— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.

— Менi й так буде погано. Без «нiби».