Трохи питьми   ::   Дереш Любко

З іншого боку, тільки зі згущеним молоком можна приготувати те, що я називаю «Ніч у Багдаді». До горнятка, наповненого чорною кавою, повільно ллється згущене молоко. Воно осідає на дні. Подається немішаним, у холодній кімнаті. Розбовтуєш ложечкою згущівку, і чорнота напою розвиднюється блідим світлом арабського світанку. (Лунає перший крик муедзина.)

– Жанни не бачив?

– Я? Ні. – Алік дивиться десь у далечінь. – А що?

– Та так. Зранку з нею хотів поговорити, вона тут сиділа. А підійшов, то вона втекла. Здається, навіть розплакалась.

Алік далі визирає на північ. Ми всі вичікуємо координаторів.

– У неї все біополе відмерло, тому й дуріє дівчисько. Мав би я тут рамочку свою, я би її швидко на ноги поставив…

Я хочу порозпитувати Аліка. Але мені нудно слухати про рутину цілителя, тому я зразу питаю, що в його житті траплялося ще такого вже геть незбагненного.

Алік надовго задумується.

– Був колись у мене один такий випадок у Ялті. Незбагненний, як ти кажеш, – повільно починає він. – Вертаємося з колегами на машині після зльоту екстрасенсів. А машина в нас – простий «москвич». І тут нас дві дівки якісь на вишневій «дев'ятці» обганяють. Ну, нас це заїло. Друг дає газу, але обігнати «дев'ятку» не може. І друг каже: «Ану, давай мотор мені розжени, треба баб обігнати». Я тільки почав на мотор екстрасенсорно діяти, як дівчата знову вириваються вперед. Тут уже стає зрозуміло, що ми маємо справу з відьмами. Теж, видно, на зліт приїжджали.