Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Коли мені в голову приходить ідея: треба їм бензопровід перекрити. Я ефірною рукою р-раз – і «дев'ятці» бензин перекриваю. А вони взяли і поїхали далі. Отаке, Герман, було. Всяке бачив, але щоби без бензину машина їхала…

Ми сміємося. Звідкілясь знизу човгає Віка. Вона мерзлякувато обіймає себе обома руками. Еге ж, зранку в горах холодно.

Наближається. Зблизька видно, як вона запухла від сну. Сідає і, не спитавшись, гилить добрячий ковток із мого горнятка. Мимоволі кривлюся: а раптом у Віки гонорея чи щось в такому роді?

– Сушить? – запитую.

Вона киває. Подаю їй пляшку з водою зі струмка – нічого мені каву переводити. Віка жадібно п'є, примовляючи різні непристойності. Нарешті тамує спрагу, сідає лицем до вогню. Я підкидаю ще полінце.

– Яв Омара ночувала, то нічого?

– Це ти в мене питаєш? – уточнюю, припалюючи їй папіросу.

– А в кого ж?

– Ну, тоді гаразд. Тобто нічого. І як він тобі?

– Афіґґєнний мужик. Во-о-отакий, – показує великий палець.

– Заміж виходити не надумала?

– Іди знаєш куда?! – обурюється вона. – До нього сьогодні ґєрла приїхала… Омар сам із Пітєра, а ґєрла з Вільнюса.

Алік сміється.

– І шо, в шию надавали? – питаю.

– Нє. Вона нама-альна. Доросла тьотка, паше менеджер-кою у солідній канторі. Має двох дітей. Так що я в прольоті. Але все одно, класно погуляли.

Близько десятої з намету вилазять Йостек та Лорна. Мені навіть здалося, у них за ніч виникла певна близькість.

Розпогоджується.