Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– А ти чого не їси? – питається співчутливо Алік у Жанни.

Справді, Жанна впродовж сніданку не поклала й крихти в рот.

– Я не хочу… Мене шось нудить… – кривиться вона.

Але під суворими поглядами компанії вона накладає собі в миску локші. Обережно цямкає. Раптом помічаю, що вся увага самогубців зосереджена на Жанні, на тому, як вона пробує втиснути в себе чергову ложку макаронів. Жанна це теж помічає і вже не може не їсти. її ж так усі попросили. Вона починає давитися сльозами і наминати макарони. Боже, на це гидко дивитися.

Її плечі здригаються від ридань, а з рота стирчить і випадає вермішель.

– Жанна, – м'яко питається Алік. – Що з тобою, сонечко?

– НІЧОГО! – вигукує вона і жбурляє миску в Аліка. Вона не плаче по-людськи, а скавчить. До Жанни підсідає Лорна. Обіймає одною рукою і починає щось шепотіти, ніжно гладити.

Алік знічено мовчить, він підбирає з трави негарно розкидані макарони з кількою. Всі інші теж мовчать. Вдають, наче нічого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметі.

Настає та мить на Шипоті, що находить стан, коли немає певності, чим би хотілось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузі»? Чи піти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалі, піти на цілий день у гори, підкорити оцей височенний підйом, що тільки здалеку видається простим і ненапруженим?

Всі ліниво лежать довкола вогню. Крізь м'яку пелену сонце гріє напрочуд ніжно.