Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Вона обкурена й налякана.

– Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.

Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її нщ скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.

– Що тут відбувається?

Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує:

– Ви-и-иба-а-ач… Ви-и-иба-а-ач… ну ви-и-иба-а-ач ме-ні-і-і… Я-а-аа більше так не бу-у-уду… Я більше так не-е-е бу-у-ду-у-у… Не треба-а-а, чуєш? Ну ви-и-иба-а-ач мені-і-і… вибач… вибач… вибач… Ну вибач мені-і-і-і…

Лорна не подає ознак активної свідомості. її погляд зосереджений на кінчику носа.

Могильна тиша і грудні ридання. Я тільки усвідомлюю, що мене овіває нічний вітерець, і все. Голова пуста.

Хлопчаки не ворушаться. Мене теж ніби спаралізувало. Невже Лорна знову вдалася до своїх божевільних ескапад? О Господи! Тільки не це!

Віка першою кидається до Жанни і починає її підіймати з землі.