Трохи питьми   ::   Дереш Любко

По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.

Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.

Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:

– Це я. Що треба?

Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:

– Я теж. Виходь гуляти.

– Зараз?!

– Іншого разу може не бути.

Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобілка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася.