Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.

– Я не можу, – призналась я.

– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.

Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.

Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:

– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.

Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.

– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.

– Ти будеш мене захищати?

– Я тебе навчу бути собою.