Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– Мала, поясни, що з тобою твориться?

– Відстань, – я збила з себе його руки й відвела очі.

– Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз?

– Нічого, просто мовчи, добре?

Йостек справді замовк.

– Будеш м'ясо? – стримано спитав він.

Я кивнула. Ми взяли по м'ясній запіканці й сіли до вільного столика. Я відчувала, що моя поведінка привертає увагу присутніх, але не мала сил контролювати себе. Мої думки були хаотичними, стрибали з одної теми на іншу. Я ніби думала про все одночасно, хоча не назвала б нічого конкретного, до чого додумалася.

Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося навіть щось куштувати. М'ясна запіканка була найдорожчою стравою у бістро, і Йостек, зупинивши на ній свій вибір, явно давав мені натяки. Він шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолійно длубатися виделкою в паруючій масі грибів, картоплі, сиру й телятини. Це місиво навіювало нудоту.

Поки Йостек їв, я дивилася на невеличку подряпину, яку помітила на стіні навпроти. Стіна була насичено-зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням і передчуттям.

Йостек підняв очі, відклав приладдя для їжі, у своїй снобській манері витер серветкою рот і почав говорити. А оскільки моя увага втратила здатність до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хіба окремі фрази.