Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– А йобане чмо сюди не зайде? – спитала я пошепки.

– Ні, – відповіла вона, теж пошепки. – Сюди – ні.

І ми притиснулися одна до одної ще міцніше.

Вранці наступного дня ми вмивалися разом і Лорна сказала мені:

– Я зрозуміла корінь твого фальшу. Ти дуриш людей своїм виглядом.

Вранці я сприймала такі заяви спокійніше. Тому тільки поцікавилася, з чого вона це взяла.

– Ти створюєш в уяві людей оману своїм одягом. Своєю зачіскою. Макіяжем. Ти хочеш, щоби тебе приймали за іншу, ніж ти є. Це обман, а всякий обман служить сама знаєш Кому. З цим треба покінчити. Подивись на мене. Яка я всередині, така і назовні. Я не соромлюся цього.

Я в цей час милася перед нею в тазику. Я робила це демонстративно, показуючи, що мені не залежить на її думці (тобто не обманюю себе, що це має якесь значення) й що мені справді хочеться в глибині душі, аби вона бачила, як я це роблю.

– Що мені треба зробити? – спокійно спитала я.

– Постригтися. Відмовитись від макіяжу. Змінити стиль одягу. Наразі цього досить.

– Тобі не подобається довге волосся?

– Воно брехливе. Давай я підстрижу тебе. – І Лорна, як була мокрою й голою, вискочила в коридор і повернулася з ножицями.

– Ой, що ти надумала?… – я навіть не встигла заперечити, коли побачила в її руці добрий шмат свого волосся. Фіть-фіть – і ще пару пасом впало на підлогу ванної. «Я буду чесна із собою, я це витримаю», – повторювала я, поки Лорна карнала мене на свій розсуд.