Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Вони курили цигарки, струшували попіл у переповнену попільничку, щостояла на низькому журнальному столику між фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприців і розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамін. З потужної «аудіовежі» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жіночого вереску, металевого брязкоту, неприємного скреготу й моторошних відлунь.

Я одразу відчула, що ці люди настроєні проти мене. Я між ними чужа. Лорна – своя, а я – зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуації. Я привіталася. Всі кивнули у відповідь. Ніхто не представився і не спитав, як мене звати.

Чоловік, якому вже було десь під п'ятдесят, почав ладити шприци. Він був на двадцять – двадцять п'ять років старшим за інших, але вдягався, говорив і поводився приблизно так само, як і ті, молоді. Ще раніше я збагнула, що то і є «відьмак», про якого казала Лорна. Нічого дивного в його некрасивій зовнішності я не помітила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього.

Розмовляючи з Лорною, він дивився тільки на неї, я ж була пустим місцем. Говорили вони про Йостека.

– Мені треба полякати одного придурка, – говорила вона цьому старому. – Реально так полякати. Можеш навіть покалічити. Мені пофігу. Він заслужив, придурок довбаний.

– Спробуємо, – відповідав старий. – Це не той, бува, якого ти приводила із собою?

– Той самий. Гємор, карочє. З-заїбав, бля. З-замочила б с-суку, – просичала вона.

Мені стало жаль Йостека. Він не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна.