JК
Трохи питьми :: Дереш Любко
Страница: 244 из 307Я сіла так, як сидів дядя Валєра – боса, по-турецьки – натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».
«Дядя Валєра, а що ти куриш?»
«Я не курю. Я торкаю небо».
«А нащо ти його торкаєш?» – спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.
«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».
Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.
«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.
«Ну дядь-а-а… Ну дай!»
«Мала ще ти».
«Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».
«Сказав – ні».
«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»
«Не буду», – погодився дядя.
«Ну тоді да-а-ай неба!»
Дядя підвів очі.
«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».
«Поцілувати?».
«Так. В губи».
Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.
«Злякалась?»
«Чого це злякалась? Не злякалась».
«Тоді ходи сюди, кицька».
Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.
«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»
Я подумала й кивнула.
«Дядя Валєра, а що ти куриш?»
«Я не курю. Я торкаю небо».
«А нащо ти його торкаєш?» – спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.
«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».
Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.
«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.
«Ну дядь-а-а… Ну дай!»
«Мала ще ти».
«Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».
«Сказав – ні».
«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»
«Не буду», – погодився дядя.
«Ну тоді да-а-ай неба!»
Дядя підвів очі.
«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».
«Поцілувати?».
«Так. В губи».
Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.
«Злякалась?»
«Чого це злякалась? Не злякалась».
«Тоді ходи сюди, кицька».
Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.
«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»
Я подумала й кивнула.