JК
Трохи питьми :: Дереш Любко
Страница: 246 из 307Я намагалася зрозуміти, про що ці мультики, але і їх персонажі, й сюжети були на диво абстрактними. Я розплющила очі й побачила, що сонячне світло стало ніби трохи тьмянішим.
«В тебе вже виходить, – сказав дядя, – але продовжуй. Загаси його повністю».
Моє серце забилося хутчіше. Я напружилася ще трохи. Мені здавалося, ніби я бачу із заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову і – дивовижно! – побачила дядю Валєру, як він усміхається.
Я продовжила гасити сонце, відчуваючи, що справа зрушилася з місця.
Зненацька моє тіло обійняв такий крижаний вітер, що я виринула з якогось напівсну, змістом якого було моє неперервне, й за силою ні з чим не зіставне бажання загасити сонце. Я розкрила очі й побачила, що світ занурився у напівморок. Враз замовкли всі пташки, цвіркуни. Тільки десь дуже далеко валували собаки. Моє серце охопило неймовірне почуття жаху.
«Що я наробила!»
Мені стало так тривожно й моторошно, що по руках забігали мурашки.
«Тобі це вдалося, кицька», – тихо мовив дядя Валєра.
«Дядя Валєра, дивіться, що я наробила! Я не хотіла!»
Зробилося ще темніше. Стало холодно, як уночі. Мені зробилося лячно, як ніколи, я зрозуміла, що накоїла непоправне, і заплакала.
Боже, я загубила цілий світ! Тепер весь світ загине без сонця!
З'явися, благаю, з'явися, молилася я до сонця, але ставало тільки темніше й холодніше. Я відчула, що на моїх плечах зараз лежить відповідальність за всесвітнє лихо.
«В тебе вже виходить, – сказав дядя, – але продовжуй. Загаси його повністю».
Моє серце забилося хутчіше. Я напружилася ще трохи. Мені здавалося, ніби я бачу із заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову і – дивовижно! – побачила дядю Валєру, як він усміхається.
Я продовжила гасити сонце, відчуваючи, що справа зрушилася з місця.
Зненацька моє тіло обійняв такий крижаний вітер, що я виринула з якогось напівсну, змістом якого було моє неперервне, й за силою ні з чим не зіставне бажання загасити сонце. Я розкрила очі й побачила, що світ занурився у напівморок. Враз замовкли всі пташки, цвіркуни. Тільки десь дуже далеко валували собаки. Моє серце охопило неймовірне почуття жаху.
«Що я наробила!»
Мені стало так тривожно й моторошно, що по руках забігали мурашки.
«Тобі це вдалося, кицька», – тихо мовив дядя Валєра.
«Дядя Валєра, дивіться, що я наробила! Я не хотіла!»
Зробилося ще темніше. Стало холодно, як уночі. Мені зробилося лячно, як ніколи, я зрозуміла, що накоїла непоправне, і заплакала.
Боже, я загубила цілий світ! Тепер весь світ загине без сонця!
З'явися, благаю, з'явися, молилася я до сонця, але ставало тільки темніше й холодніше. Я відчула, що на моїх плечах зараз лежить відповідальність за всесвітнє лихо.