Трохи питьми   ::   Дереш Любко

І раптом помі чаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую – а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут. помічаю – лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти – такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима – і мій жах стає таким нестерпним… Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою – буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.

– І що в цім кошмарі віщого, питається? – скептично озивається Йостек.

– Ці істоти… вони реа льні.