Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.

– Та вже давай, раз почала. Віка тяжко зітхає.

– Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. В нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так от – я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту – підбере. Знайде ворону дохлу – теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь – череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб'ячі голови стирчать. Ну там копита козлячі – це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. В хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься.