Трохи питьми   ::   Дереш Любко

За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, щозавтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.

Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».

– Ти злишся на мене? – питає Віка.

– З чого б це?

– Мовчиш, не говориш нічого.

– Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.

І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.

– Но-но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.

Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.

Пішла ненав'язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте.

– Маєш цукор? – питає Віка.

Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю. Віка задумується.

– Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо.