Хочу литати ! (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

-- Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! -- I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.

Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", -- подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.

-- Нiчого собi сусiдчик! -- промовисто виголосив Iгор. -- Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.

-- Дивiться, дивiться! -- вигукнув раптом Iгор. -- А це що вони тягнуть?

Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.

-- Може вiн лiкар? -- сказала Наталка.

-- Скорiше хiмiк-любитель! -- кинув Iгор.

-- А знаєте, хлопцi, -- згадав я, -- де ж ми тепер грати будемо?

Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi.