Хочу литати ! (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."

I ми пiднiмалися, вище та вище...

Ми були самi на все небо.

Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.

Так що лише зiрки бринiли навколо нас.

I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли!

-- Здорово! -- пошепки мовив Iгор.

-- Здорово! -- погодився я, i ми наддали швидкостi.

Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.

"Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.

-- З першим польотом тебе! -- привiтався я.

-- З теплою нiччю! -- додав Iгор.

-- Ой хлопчики! -- зрадiла Наталка. -- I ви -- теж?

-- А ти гадала, ми гiршi? -- посмiхнувся Iгор. -- Давай приєднуйся -- гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа -- наша липа!

-- Може, сядемо? -- запропонувала Наталка.

-- Сьогоднi не треба, -- заперечив Iгор. -- Давайте краще до Днiпра.