JК
На поли смиреному :: Шевчук Валерій
Страница: 115 из 283Пошли ж бо світло велике своє, огнисте, боже, пошли і просвіти нарешті нас, темних і нерозумних!
Він плакав, коли вимовляв ці дивні слова, а ті уявні люди, що приходили закопати його, ті, котрі у пітьмі ходять і котрі самі є пітьма, щезали раптом, як дим, і тільки дух спалених свічок після себе залишали.
Він же запалював скіпку і дивився на вогонь доти, доки вогник не заламував останнє колінце і не загасав.
Часом до його віконця ведмідь підходив, просовував у раму лапу і ревів голосно. Тоді Ісакій затикав вуха і гнав ведмедя геть.
— Іди собі, йди! — казав він знічено. — Ти, дитино тьми, геть-но від мене!
А коли ведмідь не відходив, простягував руку і кричав так, що прибігав до його віконця переляканий Марко-печерник.
— Чого тобі, брате? — питав захекано.
— Тут у мене гадюка, — казав перестрашено Ісакій. — Принеси мені, Марку, свічку чи каганець.
Марко подавав йому свічку, він світив, але не шукав гадюки. Сідав тільки й зорив довго на вогник. Марко ішов собі геть, а Ісакій дивився незмигно на вогонь. Зрештою свічка спалахувала колінцем і погасала.
Одного дня, коли в усіх затворників, у Марка і Лаврентія печерників дуже ломило кості, коли повітря було в печерах таке, що не вистачало його для легень, звелів Ісакій покликати до нього ігумена. Крім нього, до віконця затворника підійшли Лаврентій, Єремія, Теофіл, Святоша, Григорій-чудотворець і Марко-печерник. — Я вже відходжу, — сказав Ісакій. — Що там нагорі — літо чи осінь?
— Осінь, отче Ісакію, — сказав ігумен.
Він плакав, коли вимовляв ці дивні слова, а ті уявні люди, що приходили закопати його, ті, котрі у пітьмі ходять і котрі самі є пітьма, щезали раптом, як дим, і тільки дух спалених свічок після себе залишали.
Він же запалював скіпку і дивився на вогонь доти, доки вогник не заламував останнє колінце і не загасав.
Часом до його віконця ведмідь підходив, просовував у раму лапу і ревів голосно. Тоді Ісакій затикав вуха і гнав ведмедя геть.
— Іди собі, йди! — казав він знічено. — Ти, дитино тьми, геть-но від мене!
А коли ведмідь не відходив, простягував руку і кричав так, що прибігав до його віконця переляканий Марко-печерник.
— Чого тобі, брате? — питав захекано.
— Тут у мене гадюка, — казав перестрашено Ісакій. — Принеси мені, Марку, свічку чи каганець.
Марко подавав йому свічку, він світив, але не шукав гадюки. Сідав тільки й зорив довго на вогник. Марко ішов собі геть, а Ісакій дивився незмигно на вогонь. Зрештою свічка спалахувала колінцем і погасала.
Одного дня, коли в усіх затворників, у Марка і Лаврентія печерників дуже ломило кості, коли повітря було в печерах таке, що не вистачало його для легень, звелів Ісакій покликати до нього ігумена. Крім нього, до віконця затворника підійшли Лаврентій, Єремія, Теофіл, Святоша, Григорій-чудотворець і Марко-печерник. — Я вже відходжу, — сказав Ісакій. — Що там нагорі — літо чи осінь?
— Осінь, отче Ісакію, — сказав ігумен.