На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

— Вийміть мене з печери і покладіть під сонцем, — попросив Ісакій.

Марко і Лаврентій печерники розкопали його келію, і побачили тоді ченці справдешні мощі, які від Ісакія залишилися. Жили в нього ще тільки очі: великі, палахкі — були вони на колір жовті…

Марко— печерник узяв Ісакія на руки, наче дитину, і поніс з печери. Коли ж винесли Ісакія назовні, сонце було таке велике, що він одразу ж осліп„ принаймні подумали так всі ченці -неймовірно розширилися його очі й померкли. Ісакій знайшов іще силу звести руку, і та рука спробувала піднятися до неба, начебто щось хотів він показати чи сказати.

Його поклали під розлогим деревом на блискучому, ясно-жовтому листі, над ним розгорнулося жовте шатро, вписане у незмірно-голубе небо; він дивився в те небо і в те шатро сліпими очима, а вуста його ворушилися, наче молився він сонцеві, його силі, потузі і всевладі. Пив небо й сонце беззубим розкритим ротом, цілим обличчям, яке вже ніколи не засмагне і не напиватиметься його досхочу; Ісакієве обличчя поступово здобувало благого й доброго вигляду, який колись побачив у нього ігумен, коли бив старця палицею; може, тому відвернувся, а з ним ще кілька ченців — несила їм стало дивитися на те лице. Лежало воно на вогкому, опало-му листі, гарячо-жовтому, з червонуватим відливом, і поступово саме почало світитися, як і те листя. Було листком дочасним, жило і віджило свій час, і от прийшла пора лягти під ноги, як лягає під ноги все дочасне й тлінне.