На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Не загасала відтак у його печері скіпка — крутив, крутив безперервно жорно, і скреготало воно, розтираючи зерно, а він думав у цей час про вічність, яка чекала його, коли розпрощається із цим тлінним життям, — під такі думки вільніше крутилося жорно, хоч смуток, який відчував ще в світі, так і не вимивався з грудей.

А народився той смуток у ту ж таки пропам'ятну зиму, коли над землею стояв сірий смерк і не переставав сипатися сніг — згадував Федір покійну жону, яка була настільки гарна, що не могла народити йому дитини і зашвидко відійшла у царство тіней. Так, народився у неї мерчук, а сама красуня, не витерпівши муки, розчинилася серед снігопаду, як дим, що в'ється з вогнища; тоді-то й прийшла до нього печаль, котра не закінчилася й досі, і як утілення тої печалі з'явився чорний, нещадимий і палкий Василь.

Коли зімлівала рука і не могла крутити жорно, коли очі падали від утоми, відкидався він спиною до стіни і бачив перед собою білу пустелю, засипану снігом, а в ній бліду жіночу постать, крижану й неземну, була вона, річ певна, як дві краплі води, схожа на його покійну жінку — на руках у неї сиділо маленьке крижане та голе дитя. Ця жінка із крижаним дитям біля грудей дивилася на нього великими печальними очима, і на вустах її тремтів ледь помітний, холодний, як зимові сутінки, усміх. Здавалося йому, що сумерк і той усміх — щось одне й нероздільне, і не міг відділитися від того й сам.