Постукай у моэ викно (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

- i вони з мамою пiшли в кiмнату.

А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! - подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.

За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!

Дивна все-таки рiч - тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!

Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.

- Ну що, - промовив Сергiй, - пора?

- Пора... - вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився - так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.

Хлопцi оточили мене, - кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...

- Бувай, - тихо сказав Сергiй.

- Салют, - махнув рукою Славко.

- Прощавай, - кинув Вiтько.