Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

І на біса принесло мене на той півострів!

— А хоч би й туди, на горбок під лісом, — показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. — Звідти гарний вид на річку.

Я тяжко зітхнув.

— Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, — згадав я, — там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?

Молодик махнув рукою і лагідно мовив:

— Хай собі стоїть там спокійно.

Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п ятеро гарцерів.

— Прошу пана, — обізвався до мене хлопець з луком, — чи дозволите нам перенести ваші речі?

— Хочете мені допомогти? — зрадів я.

— Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася нагода.

Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допомогу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».

— Так мене прозвали, — пояснив він, — бо на змаганнях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стріляння по цілі з лука й арбалета.

Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око — син лісничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів наслідувати сорочий скрекіт.

— А я Томаш Бродяга, — вигадав я й собі прізвисько. — Можете так до мене звертатись.