Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

Півострів — це було видно з пагорба — виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробиратися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнутися, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.

— Оце так улаштувались! — засміялися хлопці Вільгельма Телля.

Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки наметів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стояки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полудень, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.

Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно вирізнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав смажити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.

— Чи довго ви збираєтесь тут жити? — спитав Чорниця.

— Це залежить од багатьох причин, — відповів я ухильно.

— Ловитимете рибу? — допитувалися хлопці.

— Можливо, — кивнув я головою.

— Але ж у вас немає вудок.

— Еге, справді немає.

— То ви не ловитимете риби?

— Ні.

— Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.

— Спробую.

— А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кращі місця над Віслою.

— Тут теж непогано.