Таэмниця двох океанив   ::   Адамов Григорий Борисович

Друзі сіли на уламок скелі коло трос-батареї і, обпираючись спиною на скелю позаду, обводячи променем ліхтаря оточуючу їх дику картину, мовчки посмоктували гаряче какао з термосів. Зарості гідрополіпів, темні й світні тіні, які повзали по дну та по хмурих скелях або миготіли в чорній пустоті над ними, – все показувало, що дно жило далеко інтенсивнішим і кипучішим життям, аніж водні товщі безпосередньо над ними.

– Ну, досить, Павлику! Час повертатися, – сказав Марат, повільно підводячись і, видно, зовсім неохоче залишаючи затишне місце. Не встиг він одначе розігнутися й випростати спину, як скеля, під якою вони відпочивали і рівновагу якої вони, очевидно, порушили, несподівано звалилась на них. Павлик і Марат ледве встигли відскочити вбік, але приймач трос-батареї опинився під скелею. Відчай Марата був безмірний. Він не міг простити собі цієї необачності. Дві години він за допомогою Павлика намагався, запустивши гвинт на десять десятих, зрушити величезну скелю, але все було даремно. Далі не можна було гаяти часу, і капітан вислав їм на допомогу Скворешню. Лише після його прибуття на місце аварії вдалося скинути скелю з приймача трос-батареї і пустити його в хід.



Розділ XI

РІШУЧИЙ БІЙ



Із здутими заспинними мішками всі троє повільно піднімалися прямо по вертикалі до поверхні океану.

– Адже ж нам, хлопці, мабуть, час повертати на горизонталь і прямо на ост, до підводного човна, – сказав Скворешня, глянувши на глибиномір. – Глибина – сто п'ятдесят метрів, якраз на рівні підводного доку.