Таэмниця двох океанив   ::   Адамов Григорий Борисович

Незабаром дно під ними стало більш похилим, і нарешті воно почало так круто падати, що вони насилу могли стримувати крок, щоб не скотитися сторч головою. Цей втомливий спуск закінчився на глибині тисячі дев'ятисот метрів, і відразу ж друзі опинилися серед зовсім іншої обстановки. Знову з усіх боків їх оточували розкидані всюди скелі – то поодинокі, то нагромаджені одна на одну, то голі, то покриті густими заростями глибоководних лілій, горгоній, поліпів. Серед скель і над ними часто миготіли різнокольорові вогники риб, низки та гірлянди сяючих точок.

– Ну, що ж, Павлику, – сказав Марат, глянувши на термометр, – от ми й добралися куди потрібно: температура рівно два з половиною градуси вище нуля. Можна пустити в хід трос-батарею і – додому!

– Якраз вчасно, – відповів Павлик. – Правду кажучи, я дуже втомився.

– Почекай, Павлику. Класти приймач просто на грунт, у товстий шар мулу, не годиться. Підемо трохи далі та пошукаємо серед скель придатний уламок. На нього й покладемо приймач трос-батареї.

Зручний уламок – низький і плоский – швидко знайшовся біля підніжжя величезної скелі, і на нього обережно спустили з плечей приймач трос-батареї.

– Ху! – зітхнув з полегшенням Павлик. – Хоч і легко, а все-таки спина ниє й болить.

– Давай посидимо трохи, відпочинемо й перекусимо, – запропонував Марат, – у мене вже апетит розійшовся.