Балада для Кривой Варги   ::   Соколян Марина

Вона йшла за труною, ледве переставляючи ноги по розмитій дорозі. В лице їй бив холодний вітер, дощ шмагав по плечах, але вона йшла, знаючи, що мусить, що не може зійти зі шляху. Вона не знала, хто в тій труні, вона вже й забула — надто довго йде вона цим скорботним шляхом… Йде, не вміючи прокинутись.

— Лада… — покликала Варга.

Вона насилу розплющила повіки. Варга дивилася на неї стомлено, виглядаючи тепер не просто старою — древньою…

— Лада, це все, що я можу зробити. Вона не помре — поки що. Але й не прокинеться. Її душа вже відлетіла… І я не маю влади її вернути. Якщо ти ще не передумала, зараз час іти до Смерча. Потім буде пізно.

Лада стиснула скроні пальцями. Світ гойдався, мов п’яний… Здається, вона захворіла. Певно, застудилася, блукаючи під дощем. Варга, зітхнувши, подала їй чашку з відваром.

— Випий, на тобі обличчя немає… — криво всміхнулась вона, — Пан Смерч, певно, вирішить, що ти — ще один занедбаний привид, і виставить тебе з хати.

Лада здивовано глянула на неї. Тепер, коли Варга усміхалася, здавалося, можна вгадати, якою вона була колись… Не красивою, але принадною і нестримною, як буремна ніч… Лада відвела очі. Слабкість поволі залишала її.

— Дякую, мені вже трохи краще. Я… так, я піду до нього. Лише я не знаю дороги.

— Звісно, — кивнула відьма, — Ніхто не знає.

Лада вийшла на двір. Там, на ґанку, притулившись до стіни, куняв староста Кушнір.