Балада для Кривой Варги   ::   Соколян Марина

Прошу, не йди зі мною, бо тоді я взагалі не зможу піти… Бувай, Богар.

Вона розвернулась і швидко закрокувала Шляхом. Вона йшла, не обертаючись; її душили сльози, за якими ледь виднілася дорога. Вибравшись на невеличкий пагорок, вона кинула останній погляд на Ясенів. Над селом здіймався густий туман, і все ж, їй здалося, що вона розгледіла самотню фігуру коло будинку старости. Їй почулося навіть, що вітер підхопив знайому мелодію, доносячи до неї ледь-чутний відгомін.

…Моя любове, білий птах,

Моя ранкова зоре,

Не відлітай, в твоїх очах

Далекі сині гори…

Серце її судомно стислося, але вона змусила себе іти далі.

Лада йшла, і, на її подив, чим далі вона відходила від села, тим легше їй ставало. Здавалося, все, що відбулося з нею в Ясеніві, було давно — століття минули, змінилися покоління, і колишнє вкрилося мохом, мов старий надгробок… Це все було давно. І не з нею. Та, інша, була щасливою. Але ж її вже нема… отож, нема, про що шкодувати.

Лада піднялася на гору, звідки вона вперше побачила Стару Вежу. За час, що минув, Вежа не стала доступнішою — вона ї далі стояла на лисій вершині, відокремлена від світу карколомними бескидами. Лада приречено зітхнула і рушила в обхід, сподіваючись знайти стежку, яка привела б її нагору.

Проблукавши кілька годин по коліно в тумані, продираючись крізь колючі чагарі, Лада нарешті вийшла до підніжжя гори, на якій стояла Вежа. Лада роззирнулася.