Кодло   ::   Соколян Марина

— Що це за дурня, пацани? — почувся голос якогось здорованя за спиною, — Оце їхати бозна звідки, щоб нам тут голову дурили всяким бичачим лайном?

Схоже, це і був той самий похмурий бармаглот, сусід Вероніки. Ну і пика! Еге ж, як не щастить, то вже не щастить.

— Тихше ти, Алекс, — остудив його статечний молодик в окулярах, — Ти можеш в будь-який момент зібрати манатки й чухати звідси. Чув, що сказав декан? Це все — випробування. Почнеш зараз з адміністрацією заїдатись, і не бачити тобі роботи в міністерстві, як власної волохатої сідниці.

Я завмерла, очікуючи, що зараз бармаглот зацідить розумнику межи очі. Але той лише зареготав і панібратськи ткнув опонента кулаком в плече. Ні, не розумію я цих чоловіків…

— А ти звідки взяв про міністерство, га? Розколюйся, Влад!

— Де взяв, там вже нема… — промимрив той, — Я ж тобі казав, в мене брат в СБ працює. Так що я знаю, про що мова.

— А, ну тоді що ж, раз СБ, — примирливо мовив забіяка Алекс, відступаючи з поля бою.

Ця дискусія, схоже, позитивно подіяла на моральний стан студентства. Народ прийшов до тями і почав жваво занотовувати розклад занять. Я ще раз глянула на дошку. Першою у моєї групи значилася пара Алана Арта, нашого куратора. Я поправила лямку рюкзака на плечі і рушила до вказаної аудиторії.

Професор Арт зустрів нас, як рідних. Лагідно оглянув своїми прозорими моторошними очима і запросив розташовуватись зручніше аби ми могли поближче познайомитись. Дафна від цього запрошення розімліла і потягнула мене за собою на першу парту аби там з комфортом свердлити професора поглядом.