JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 105 из 587Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Києвi, й онуки Києвi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi своєї:
«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»
Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
— Ти чого? –спитав Людота.
Й дiвчина прожебонiла:
— Втiкаймо!
— Пощо?
— Бо Малко…
Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.
— А нехай собi! –мовив хлопець. –Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
— Утiкаймо, завидить! –надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:
— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!
Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…
Того ж таки червця, в наступний день
Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.
— Дiду, благословiть…
Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка–роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати –як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде.
«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»
Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
— Ти чого? –спитав Людота.
Й дiвчина прожебонiла:
— Втiкаймо!
— Пощо?
— Бо Малко…
Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.
— А нехай собi! –мовив хлопець. –Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
— Утiкаймо, завидить! –надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:
— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!
Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…
Того ж таки червця, в наступний день
Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.
— Дiду, благословiть…
Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка–роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати –як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде.