Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

У Дерева, чи в Сiвер,чи на Луги.

— Лугарi обiтнi: не водять жiн.

— Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори.

Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг її за руку:

— Ходiмо.

— Куди? В Галицькi гори?

Людота засмiявся:

— Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту.

Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась:

— А мiй вiнок?

Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов їй ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у сеї.

— Такої сте хотiли? –поспитав дiд у молодi.

— Такої! Такої! –загули хлопцi й дiвчата.

— Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до своєї хижi.

— Дiду, ще однiєї, тодi й до хижi! –озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися:

— Ще, ще однiєї, дiду!

— Ще хоч однiсiнької!

Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.