Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:

— Пустiть i її. Опрощаю.

А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.

Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…

До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє –в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно.