Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?

Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.

У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:

— Княже Богдане, що ти за…за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.

— Нiчого не хочу.

Людота наполягав:

— Нi, ти наречи –я й зроблю теє.

— Нiчого не хочу! –вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! –пiдвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!

Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?

— Який меч?.. –не вiрячи, перепитав Богдан.

— Юрiв!

У князевi все отерпло.